Сторінки

Канал

вівторок, 16 жовтня 2012 р.

Віктор Євтушенко: «Наш народ сильний…»

Цей чоловік сипле зі сцени гострими словами і веселими жартами, та у повсякденні надзвичайно серйозний. Його професія благородна – він працює фельдшером на Білоцерківській станції швидкої допомоги. Але більшість білоцерківців усе ж знають його як поета-гумориста. Сьогоднішній співрозмовник – Віктор Євтушенко.
– Пане Вікторе, Ви не тільки рятуєте людям життя, але й лікуєте їхні душі. На що хворий український народ?– Найбільша хвороба українського народу – байдужість. Здається, що пішла генна модифікація і люди втратили історичну пам’ять. Особливо це стосується молоді. Можливо, їм не ті колискові співали, чи не ті казки в дитинстві розказували. Я не кажу, що наша молодь аж така погана, ні. Мені здається, що вона набагато краща, ніж за кордоном. Але стає немодним любити свою батьківщину, бути патріотом, бути націоналістом. Напевно, це прояви глобалізації. Сьогодні відкриті усі кордони, і люди починають виїжджати у пошуках заробітку. Чи винні прості люди у нинішній ситуації? Не думаю, це проблема держави. Ми не змогли дати людям національну ідею.
– Чи не здається Вам, що саме ті старі люди, які зараз відживають, самі не знали ні про Сорочинський ярмарок, про справжні народні традиції? Вони ж виховані на прикладах комсомольських будов і «подвигах» при індустріалізації?– Звичайно, величезний відбиток наклала радянська влада. Вона знищила під час численних репресій інтелігенцію, той прошарок людей, які мали мізки. В українського народу вибили здатність боротися. Залякана людина не може чинити спротив. Те, що сьогодні пересічний українець думає про те, як шлунок набити, тривожить. На акції протесту під Верховну Раду виходять літні люди – пенсіонери, чорнобильці.

– Як нам прищепити національний, український імунітет до спротиву?
– Це можуть зробити такі люди, як артист Анатолій Паламаренко. Ми виступали з ним у цілком зросійщеному місті, де народився Павло Глазовий, і він зробив за сорок хвилин виступу те, що не змогли зробити за десятки років люди, покликані творити Україну на державному рівні.
– Чи відрізняються хвороби суспільства по регіонах України?
– Те, що Україна так поділилася, уже є великою хворобою. Не могли безслідно пройти для українців Голодомор, переселення на наші терени некорінних народів. Донеччина – російськомовна, південь – російськомовний, навіть Київ, серце України, – російськомовний. А це ж код нації! Зараз говорити про мову – це плювати проти вітру, насаджувати мову радянськими методами неприйнятно. Але зрушення у мовному питанні є. Багато російськомовних громадян України стараються навчати своїх дітей українською мовою. Але такі, як Азарови та Табачники, закривають українські школи, переписують історію. Уже, виявляється, Голодомору не було, вже не треба вивчати козаччину. От звідки у нас індиферентність! Пам’ятаєте, як Єльцин казав: «Прокинувся вранці і подумав, а що ти зробив для України?» Щоб залишити її у сфері впливу Москви. От тобі і шовіністські прояви. А Чорноморський флот РФ – то взагалі чиряк на тілі України.
– Але ж і українці, особливо ті, що дорвалися до влади, самі визискують рідний народ.
– Ті, хто досягнув влади, байдужі до долі українського народу. Вони розглядають Україну як скриньку для збагачення. Вони виснажують землю в гонитві за наживою, засіваючи її ріпаком. Подекуди залишилися справжні хлібороби, які пробують робити щось на місцях, але їх тут же нищать. І, на жаль, проти визискувачів немає в народі свого Семена Палія, Максима Залізняка, немає Дорошенка. Допоки такі люди не з’являться – діла не буде. Я схильний навіть припустити, що таких людей довго не буде, скоріше може з’явитися новітній Ленін чи Дзержинський з маузером і шкіряній куфайці та й забере усіх…
– Біла Церква відрізняється у цьому плані від решти України?
– Ні. Біла Церква пливе у фарватері всієї України. Єдине, що є промінчики надії. Спілка письменників намагається творити спротив, Володимир Іванців бореться. Та що вони зроблять, одинаки? В авангарді виховання громадянського патріотичного суспільства мають стояти письменники і журналісти. Треба цілком міняти владу, брати вила, сокиру і діяти. Те ж саме наші місцеві чиновники-«амеби». Вони пристосуються до будь-якої влади. З ними треба чинити так, як у Китаї – руки рубати. А ще треба припинити самоїдство, бо не можна увесь час плакатись.
– Ви не боїтеся, що у наших адміністративних будівлях залишаться безрукі каліки?
– Я не можу сказати, що аж така критична ситуація. Але якщо торкнутися ситуації у медицині, то, починаючи від начальника управління і закінчуючи рядовим хірургом, я б не тільки руки – голови знімав би.
– Яким має бути лікування українського суспільства?
– Науковцями доведено, що для покращення ситуації має змінитися декілька поколінь, але я вірю у нашу молодь. Я думаю, нам треба відходити від ненависті. Ми сильний народ і маємо уміти прощати. Не можна, звичайно, простити винних у Голодоморі, тих, хто розстрілював ув’язнених на Соловках. Та треба зрушити з місця і йти вперед, так як це зробили німці, французи та інші великі народи.


Не дай Боже!
В канцелярію небесну
Привела дорога
Трьох поважних Президентів
До самого Бога.
Тільки їм так пощастило,
А усе тому що,
За народ свій піклувались,
А не власть імущих.
Лиш єдине запитання
Кожен міг задати…
Ось, нарешті, першим німець
Зважився спитати:
– Боже милий, Боже мудрий,
Нині й прісно сущий,
А коли народ мій стане
Самий багатющий?..
Відповів йому Всевишній:
– Ясно й без пророків,
Буде твій народ багатий
Через двадцять років!..
Літній німець зажурився,
Навіть вдавсь до плачу:
– Стільки я не проживу,
Шкода, не побачу!..
Ось уже й поляк питає:
– Милосердний Боже,
А коли моя країна
В щасті жити зможе?..
І прорік Отець Небесний:
– Досить вам уроків,
Буде твій народ щасливим
Через сорок років!..
Спересердя муж державний
Вилаяв удачу:
– Стільки я не проживу,
Жаль, що не побачу!..
Ось і третій урядовець,
Знайомий до болю:
– Коли ж браттям-українцям
Усміхнеться доля?
У якій порі ми станем
Найбагатші в світі?
І коли моя Вкраїна
Стане у суцвітті?…
І не зміг Господь сховати
Посмішку криву
Й мовив, наперед все знавши:
– Я не доживу!
Я прокинувся й молюся:
– Буть цього не може!
Від такого песимізму
Борони нас, Боже!

Немає коментарів:

Дописати коментар