В переддень Благовіщення Пресвятої Богородиці небо відчинило свої двері великій Людині – ВОЛОДИМИРУ СТРЕТОВИЧУ

Важко повірити, що одна фатальна мить перенесла в інший вимір повну сил, енергії, планів того, хто щойно був тут, з нами, поруч… Він був великим українцем – видатний політик (один із розробників Конституції України), відомий правник, людинолюб, інтелігент.

Його щира, відкрита душа живилася істинними цінностями, закладеними у рідному поліському селі.

Він чотири рази обирався народним депутатом України, однак не піддався на жодні спокуси, тому Його ніхто не міг звинуватити у недоброчесності.

Він став ангелом-спасителем «Дарничанки» у найважчі її часи коли ми залишилися без даху над головою. До кого тільки не зверталися, але різноманітні організації, чиновники, політики, партії, обсипаючи нас компліментами і удавано обурюючись, що інші не допомагають у вирішенні нашої проблеми, тільки байдуже розводили руками. А Стретович допоміг! Так прихистком для нас став Кловський ліцей №77.

Він бував на усіх значних концертах «Дарничанки». Ще свіжі спомини про наше 60-річчя у грудні 2022-го: пан Володимир привітав нас великим пресмачним короваєм і солодкими гостинцями – баночкою меду для кожного співака, зарядивши артистів і глядачів своєю шаленою енергетикою. За таку медову щедрість дарничани вже давно назвали Його, Президента Спілки пасічників України, найсолодшим чоловіком України.

Він був дуже відповідальний. Одного разу, напередодні нашої зустрічі, я побачив в соціальних мережах світлини із Женеви, де у складі державної делегації був і Він. Пишу повідомлення: на коли переносимо зустріч? Відповідь миттєва: «Завтра вранці буду в Києві, нічого не міняємо».Він завжди був у доброму гуморі, а без сонцесяйної усмішки Його важко уявити, тому й обраний до правління Міжнародного фонду імені Павла Глазового. Він організував ряд вечорів українського гумору у Національному палаці «Україна» та Українському домі, був на них модератором і з великою насолодою читав байки Павла Прокоповича, яких знав безліч. Він був і серед тих, хто запровадив традицію щорічно у день народження великого пересмішника зустрічатися біля його могили.

Якими б серйозними не були наші розмови, вони завжди пересипалися жартами. Пригадую, коли мені «стукнуло» 60 – чи не найперший дзвінок: «Вітаю із сьомим десятком!» Який сьомий?! – обурююся, мені тільки шістдесят! «Еее!..Уже пішло на сьомий десяток». Через чотири місяці я точнісінько так само привітав і Його, за що був звинувачений у злопам’ятності. Посміялися і домовилися продовжувати традицію заряджати один одного на наступні десятиліття. Та не судилося…

Прикро, дорогий Володимире Миколайовичу, що й концерт з нагоди великої перемоги Ви будете споглядати уже з небес… Але ми будемо виглядати Вас у залі… Бо нам дуже не вистачатиме Вас…
Я вірю, колись наші душі обов’язково зійдуться в єдиному українському хорі, який Ви любили усім серцем…
Спочивайте з Богом, Друже…

Петро Андрійчук