неділя, 29 серпня 2021 р.

До 99-річчя від дня народження П.П.Глазового

Павло Глазовий і Раїса Галешко
 у київському пмешканні поета.

Київ, 1994 рік.
30 серпня цього року видатному українському письменниковi гумористочі Павловi Прокоповичу Глазовому сповнилося б 99 років. Вiн помер 29 жовтня 2004 року. Лiг собi тихо в себе вдома... i вiдiйшов.
Не було йому рiвних у свiтi українського смiху!
Мене із видатним гумористом поєднувала багатолітня творча й особиста дружба. Він був цінителем і автором журналу ”Всесміх”, який я заснувала в Торонто в серпні 1991 року і видаю досі.
Тоді я написала листа Павлові Прокоповичу із просьбою дозволити передруковувати його твори. Він не тільки дав дозвіл, але й поблагословив ”Всесміх” і всіляко підтримував мене у цій, як він казав, делікатній і важкій справі — публікувати сатиру і гумор.
Приїжджаючи до Києва з Торонто, я щоразу відвідувала Павла Прокоповича Глазового в його квартирі на
вулиці Толстого. Для мене він значив більше, ніж видатний гуморист і сатирик. Глазовий присвятив для мого журналу і для мене особисто чимало чудових поезій.
Востаннє ми бачилися в Києвi 5 травня 2004 року, лише за три місяці до його смерті 29 жовтня 2004. В його квартирi на вулицi Толстого, у тiснiй занедбанiй кухнi ми пили чай з печивом, i якось не легко вели мову, намагаючись зробити її якомога менш формальною, не журналiстською. Всiм вiдомо, що Павло Прокопович не був "говоруном" – i то через свою надзвичайну скромнiсть. Будучи високоосвiченим, мудрим вiд знань i вiд природи, вiн, менi здається, все боявся поставити спiвбесiдника i незручне становище людини, що менше за нього знає.

В розмові про видання його творів — якими тиражами, коли, хто видає і т.д. — він сказав, що “не знає”. Сказав, що його не цікавлять ні гонорари, ні тиражі, ні видавці, він хоче лише, щоб його слово ішло до людей. При цьому він подякував мені, що через ”Всесміх” я поширюю його гумор і сатиру серед українців
на американському континенті і далі у світі.
Вiн був сумний i одинокий. Йому не пощастило в подружньому життi, та й дiти, як менi здалося, не дуже-то обдаровували батька любов'ю й пiклуванням. Давно розлучений, вiн жив iз сином Андрiєм в однiй квартирi. Не менi судити, але за три рази, що я вiдвiдала поета вiд 1994 року, я не бачила, щоб син був його однодумцем i помiчником. От i останнього разу, всi чотири години, що ми з Павлом Прокоповичем просидiли на кухнi, я тiльки й чула iз сусiдньої кiмнати iдiотськi звуки комп'ютерних "ґеймiв", якими бавився син. А так би хотiлось, щоб нащадок генiального поета роздiлив батьковi почуття, та розвiяв сум, та помив помешкання i повиганяв тарганiв...

Павло Прокопович занепадав душевно i фiзично, нiби вiдчував свiй кiнець, але не боявся, а сприймав це, як i все в життi, по-фiлософськи (беру на себе смiливiсть робити такi висновки). Вiн був глибоко вiруючою людиною, його вiра в Бога не була слiпа, а осмислена його глибоким розумом.
До 99-річчя від дня народження П.П.Глазового
Раїса Галешко, редактор і видавець журналу Всесміх. www.Bcecmix.ca
На фото: Павло Глазовий і Раїса Галешко у київському пмешканні поета.
Київ, 1994 рік.
* * *
 
Востаннє ми бачилися в Києвi
 5 травня 2004 року
Павло Глазовий:
"Я РОБЛЮ БОЖУ ПРАВДУ"
Раїса Галешко:
Скiльки разiв збиралася писати про Павла Прокоповича Глазового – не виходить. Почуття є, а слiв не знаходжу. Настроюю себе завчасно, заварю каву, сяду до комп'ютера, дивлюся на чистий лист – i бачу велетенську глибу, необ'ємну, нерозгадану, якусь неземну. Що я можу сказати про це зi своїми людськими мiрками? Павло Глазовий – це не тiльки його твори – веселi й гiркi, та менш вiдомi широкому люду романтичнi й фiлософськi, це не тiльки iнформацiя, i аж нiяк не тi скупi записи нашої розмови в моєму зошитi, якi я зробила в травнi 2004 року за кухонним столом письменника в Києвi. Глазовий – це фiлософське явище, яке по краплинi проявляє себе людям засобом веселого i мудрого слова. Я думаю, що талант нiколи i нiкому не вдасться описати, як i вiтер не зловити, i душу не сфотографувати...
...У супермаркетi на вулицi Богдана Хмельницького скуповуюся: хлiб, молоко, ковбаска, вареники, оселедцi, чай... У другiй сумцi – гостинець з Канади – пляшка доброго Королiвського вiскi. Збираюся на вiдвiдини до Глазового, як на свято. Знаю, що чоловiк живе один, точнiше, з сином Андрiєм, i що вiк письменника, 82 роки, та ослабле здоров'я не дозволяють бiгати по магазинах. Нав'ючена як ослиця, йду на вулицю Льва Толстого. У домi, де живе Павло Глазовий, кілька пiд'їздiв-входiв. І хоч я вже там була кiлька рокiв тому, але забула, який з них веде до квартири Глазового. Заходжу в головний – там тепер якiсь офiси, перегородки, замки, дверi. Питаюся жiнку iз сiро-буро-малiновим волоссям, як пройти до Глазового. Вона кричить комусь вгору: "Ґрiша, как пройти к етому... Ну, как єво? Пiсатєлю, что байки всякiє сочиняєт?" Зверху хтось щось крикнув – не розiбрати. Жiнка гукає в розчиненi дверi якогось офiсу: "Соня, ти нє знаєш?" Соня пiдказала. Я подякувала i, спускаючись схiдцями з другого поверху, чула вслiд, як лайку, на повний голос: "Вот живут! Вот какиє торби їм носять!"
Пiднiмаюся на третiй поверх, натискаю дзвiнок.
– Здрастуйте, батьку!
– Здрастуй, дочко!
Вiд глибоких почуттiв, що передi мною – генiй сучасної української лiтератури, наш нацiональний патрiот i борець, i що я маю щастя знати його – у мене комок в горлi.
– Ну от i знов зустрiлися, голубонько.
Той i не той Майстер гумору. Такий же високий i вродливий, як i сiм рокiв тому, i сиве волосся так само, i светер на грудях пахне тим же тютюном. Разом з тим – слабкiший поступ, частiший кашель, а головне – нема тих козацьких веселих "чортикiв" в очах. Натомiсть якийсь спокiй чи туга, чи тяжка задума в синiх очах. Йдемо на кухню. Павло Прокопович бурчить на мене за "непотрiбнi гостинцi", пляшку iз королiвською короною вiдставляє вбiк – не можна, здоров'я не дозволяє. Собачка Пижик, з яким Павло Прокопович нiколи не розлучається, приймає мене за свою, тикається носом, щоб його пестили.
Собачка Пижик, з яким Павло Прокопович
 нiколи не розлучається
Я ставлю чайник, заварюю чай. Стiльки хотiлося розпитати, порадитись, зiзнатись, – а розмова нелегко в'яжеться. Всi знають, що Павло Глазовий скупий на слова, не любить розповiдати про себе журналiстам. От у творах розкривається легко, барвисто, а в безпосереднiй розмовi ведеться як простий скромний дядько. Тому я, висловлюючись професiйно, не брала iнтерв'ю, навiть не хотiла включати магнiтофона, щоб не зруйнувати дружньої атмосфери. Та й в блокнотi робила нотатки зрiдка, надiючись на свою пам'ять...
Ми говорили про те i про се. Я попросила його книжку "Архетипи", скiльки має, для читачiв "Всесмiху". Вiн вибачився, що має лише один примiрник для себе, наклад був невеликий, пiзнiше, видно, заборонили. Скiльки книжок видав?
– А я їх не лiчив, – каже Павло Прокопович. – Багато. Хай видають чи перевидають мої твори, я за те грошей не прошу, менi й не платять, це не та лiтература, на якiй заробляють.
– Вас так легко читати. Чи легко вам пишеться, а чи бувають "муки творчостi"?
Павло Прокопович усмiхнувся, помовчав, нiби щось пригадує...
– Коли обрав якусь тему, i працюєш, а вона не виходить.., або йде важко, тодi починаються "муки слова". "Нєт на свєтє мук сильнєє муки слова", хтось сказав. Одне-єдине незважене слово може зiпсувати всю сповiдь, перетворити її на лукаве кривляння. Зараз менi не пишеться. Яблуня родить раз в чотири роки... Творчiсть – не труд, не дiя, а форма iснування.
Отак пливла розмова, без натуги, без випитування. Вiн не любить, коли про нього говорять, а понадто хвалять. – Це в козацькiй натурi,– каже вiн,– козак не любить, щоб його хвалили. Хочеш що сказати, скажи, а солодкої патоки не розводь. Я не жiнка, щоб любити гарнi слова. Знаєте, це здорове чоловiче почуття – не любити похвали.
– ...Якi там заслуги... Люди читають, смiються – оце i є заслуга... Понадавали менi всякого... Лауреатiв... Оце принесли Орден за заслуги 2-го ступеня...
...Все вiд Бога. Люди так i не оформили вiру правильно. Я в церкву не ходжу, багато театру. Все вiд Бога в цьому свiтi. А як же iнакше. Вiзьмiть гени людини – це така бухгалтерiя... Земля навколо Сонця, та ще й крутиться, щоб дати життя всьому. Хтось цим керує... Є вища сила i я в неї вiрю. Бог створив людину для радостi. ..."І на сторожi поставлю слово"... Лiтература повинна бути (i була) народною. Першорядне завдання лiтератури – захищати вiд бiди i неправди.
– Ви – гуморист. Як ви захищаєте?
– Почитають, посмiються – i легше на душi стане. Бог створив людину для радостi. Я роблю Божу правду...
...Шевченко – то Божий голос для нас. Чи не про розпад СССР в творi "І мертвим i живим": "...Правда ваша, Польща впала та й вас придавила"... Про Шевченка стiльки сказано... Кулiш написав, що нi перед ким так українська мова не розкрилася, як перед Шевченком. А я кажу, вiн посланий був Богом, щоб цю мову зберегти. ...Коли менi там щось присвоюють... Скромно, чи не скромно, у Шевченка орденiв нема. Прочитайте, чом у Тараса орденiв нема...
ТАРАСОВІ РОКОВИНИ
Вiдзначали роковини
Славного поета.
Почепили серед сцени
Гарного портрета.
У президiї сидiли
Все лауреати –
Їх регалiй та медалей
Не порахувати.
У окремих фурнiтури
Назбиралась купа:
Все бряжчало i блищало
Вiд плечей до пупа.
Раптом рама захиталась
І Тарас помалу
З неї вилiз,
шапку скинув
І побрiв до залу.
Вся президiя схопилась:
– Ви куди? Чекайте!
Ми вас просим на трибуну.
Вiршi почитайте.
А Тарас їм:
– Куди менi До вашого брата?
Он ви скiльки начiпляли
Московського злата,
А у мене – кожушина
Та шапка кудлата.
Так, як спина не тулиться
До стiни горбата,
Не притулиш демократа
До лауреата.
Пижик поклав голову менi на колiна, дивиться мудрими i вiрними собачими очима. Набралася Україна, як жаба мулу, всякої псевдокультури, штампуються ордени i медалi, i гордяться (це їхнє право), i чваняться, i користають з того, i все блищить, i кричить, i пхається – з екранiв, i зi сцен, i з преси: "Вибери мене! Вибери мене!" А ось тут, на запущенiй кухнi, у скромнiй двокiмнатнiй квартирi сидить велетень, який бiльше пiввiку промовляє до свого народу, до його серця й розуму. Робить Божу правду... Не пiдпасовує її пiд рамки, створенi тими, хто боїться правди. Не прикрашену правду в сьогоднiшнiй Українi з лiхтарем треба шукати... До народу, для якого й пише Майстер, шляхи нелегкi.
На ньому теплий шарф, светер, заправлений пiд пасок. Великi гарнi руки спочивають на книжках, якi приготував для мене.
– Якою вам бачиться Україна сьогоднi i в майбутньому?
Павло Глазовий бере цигарку, але не закурює. Вся його постать видає втому. Я закриваю свого блокнота. Так хочеться вийняти магнiтофона й записати. Але щось пiдказує менi – не треба. Павло Прокопович не збирається пророкувати. Чотири години розмови позаду, i найболючiшу тему пiзно розгортати.
– Україна є i буде... А куди вона дiнеться?... Я вам вислав свою останню книжку "Архетипи", там я все сказав, як бачу.., як можу... Не пиши, дочко, багато... Ти роби свою добру роботу, бо нема нiчого святiшого за здоровий смiх. Що там про мене розписувати... Давай ще чайку вип'ємо...
– Переглядаючи своє життя, що ви бачите такого, що вас грiє, а що нi?
Павло Прокопович надовго замовк. Потрiпав за вуха собачку:
– Пижик, iди пiд стiл, не надокучай. Що грiє?.. Що я мрiяв стати письменником, i став...
Ми прощаємось на порозi.
– Ще побачимось, батьку, – кажу я.
– Хай благословить тебе Бог, – сказав Павло Глазовий.
Раїса Галешко. Київ–Торонто. 2004 р.
Мова величава
Якщо в нашій безталанній мові
Набереться двісті тисяч слів,
То за кожне українське слово
Вже поклали сто голів…
Нашу мову величаву
Чуємо не всюди.
І не мова винна в цьому —
Винуваті люди.
Не вживеться щира мова
З кволими рабами,
В яких думка на припоні,
Язик за зубами.
У чиновницьких чуланах,
Де столи дубові,
Де неволя і сваволя,
Тісно нашій мові.
По крамницях та пивницях,
Де й повітря п’яне,
Гасне, в’яне слово наше
Степове, духмяне.
Не для “куплі” мова наша
І не для “продажі”.
Не для того, щоб базікать
На ледачім пляжі.
Наше слово не ввібгати
У сухі трактати,
Щоб лакейством хліба кусень
Підло заробляти,
Щоб брехати, щоб дурити,
Забивати баки,
Позичаючи нахабно
Очі у собаки.
На зачовганих асфальтах,
Де смолою пахне,
Наше слово крила губить,
Наша мова чахне…

Немає коментарів: