Про мітлу, лопату й пляшку языкату

Хтось покинув у сараї
Пляшку горілчану,
Необмиту, недопиту
І, звичайно, п'яну.
- Звідки ти, така хороша? -
Питає лопата. —
Не впізнала тебе зразу,
Знать, будеш багата.
Пляшка булькнула сердито:
— А я й так не бідна.
Не така, як ти, нещасна,
Чорна й жалюгідна.
На бенкетах і фуршетах
Я бувала, всюди,
А з тобою діло мають
Тільки темні люди, —
Роботяги та трудяги,
Ганни та Івани,

Що розкопують траншеї,

Риють котловани...

Тут мітла біля порогу

Раптом обізвалась:

- Перестань пащекувати,

Бо вимету зараз!

— Не чіпай, — лопата каже. -

Це ж відома трясця.

Через неї, окаянну,

Всі людські нещастя.

Пляшка брязнула бундючно:

- Що ти там молотиш?

Я дарую людям радість,

А ти світ колотиш.

Та немає ні квартири,

Ні кутка, ні хати,

Де б мені не довелося

Хоч разок бувати.

Скрізь балакають, що скоро

Вибори почнуться.

А ти знаєш, чом за владу

Люди так гризуться?

Щоб народові служити,

Сили віддавати?

Ні, гризуться, бо бояться.

А чого? — Лопати.

В хід пускають всякі брехні,

Різні «компромати»,

Аби тільки опинитись

Далі від лопати.

Всі трудящих захищають,

Люблять, поважають,

А трудящими, сердешні,

Бути не бажають.

Жити хочуть у достатках,

Сито і багато,

А таке життя ти можеш

Дати їм, лопато? -

Тут мітла сердита знову

У розмову встряла:

- Я газети і листівки

Вчора підмітала.

На портретах - кандидати,

Хлопці інтересні

І написано під ними,

Що порядні й чесні...

Пляшка дзиґою крутнулась:

— Перестань патякать!

У газеті що завгодно

Можна накарлякать.

Журналісти хочуть їсти,

Мусять так писати,

Бо у них віднімуть пера

І всучать лопати. -

І задумались, замовкли

Мітла і лопата.

Мабуть таки правду каже

Пляшка язиката.