Павло Глазовий соромився читати свої гуморески зі сцени й усе життя страждав через мстивість колег.
Понад півстоліття влучні твори знаменитого сатирика не сходили зі шпальт газет і журналів, лунали зі сцени, з екранів телевізорів, по радіо. Над сюжетами його гуморесок сміялися кілька поколінь. Утім, мало хто задумувався, що життя відомого майстра сміху аж ніяк не назвеш веселим. За свої дотепи він дорого розплачувався. Про маловідомі епізоди із життя поета нам розповів єдиний учень Павла Прокоповича, продовжувач його гумористичних традицій Віктор Євтушенко.
Ненаписана епіграма
– Усерйоз писати він почав у воєнні роки, – починає оповідь Віктор Арсенійович. – Служив Павло Прокопович в авіації і коли не літав, то в кабіні літака записував свої твори в маленький блокнотик, якого постійно носив у кишені біля серця. Писав про все, що бачив, про що думав, дуже дрібненьким почерком гостро заточеним хімічним олівцем. Після війни, 1947 року, упорядкував збірочку з того фронтового матеріалу й надіслав її в київську редакцію «Молодий автор». У відповідь отримав: «…за такі вірші можна загриміти в Сибір…»
Правда про війну в тій країні нікому не була потрібна. А через рік – знову неприємності.
– Якось Павло Прокопович написав пародію на Андрія Малишка, який дуже полюбляв використовувати у своїх віршах синій колір, – згадує Віктор Євтушенко. – «Синій день над синім полем, наче синій світ, синє світло і синиця, наче з-під воріт…» Малишко цього йому не подарував. Тут же в Кривому Розі пролунав дзвінок в особливому відділі КДБ при педагогічному інституті, де тоді навчався студент Глазовий. Добре, що Остап Вишня встиг помітити талановитого хлопця й допоміг йому перебратися в Київ. А то, як казав Павло Прокопович, йому «уже лапті плели».