Павло Глазовий соромився читати свої гуморески зі сцени й усе життя страждав через мстивість колег.
Понад півстоліття влучні твори знаменитого сатирика не сходили зі шпальт газет і журналів, лунали зі сцени, з екранів телевізорів, по радіо. Над сюжетами його гуморесок сміялися кілька поколінь. Утім, мало хто задумувався, що життя відомого майстра сміху аж ніяк не назвеш веселим. За свої дотепи він дорого розплачувався. Про маловідомі епізоди із життя поета нам розповів єдиний учень Павла Прокоповича, продовжувач його гумористичних традицій Віктор Євтушенко.
Ненаписана епіграма
– Усерйоз писати він почав у воєнні роки, – починає оповідь Віктор Арсенійович. – Служив Павло Прокопович в авіації і коли не літав, то в кабіні літака записував свої твори в маленький блокнотик, якого постійно носив у кишені біля серця. Писав про все, що бачив, про що думав, дуже дрібненьким почерком гостро заточеним хімічним олівцем. Після війни, 1947 року, упорядкував збірочку з того фронтового матеріалу й надіслав її в київську редакцію «Молодий автор». У відповідь отримав: «…за такі вірші можна загриміти в Сибір…»
Правда про війну в тій країні нікому не була потрібна. А через рік – знову неприємності.
– Якось Павло Прокопович написав пародію на Андрія Малишка, який дуже полюбляв використовувати у своїх віршах синій колір, – згадує Віктор Євтушенко. – «Синій день над синім полем, наче синій світ, синє світло і синиця, наче з-під воріт…» Малишко цього йому не подарував. Тут же в Кривому Розі пролунав дзвінок в особливому відділі КДБ при педагогічному інституті, де тоді навчався студент Глазовий. Добре, що Остап Вишня встиг помітити талановитого хлопця й допоміг йому перебратися в Київ. А то, як казав Павло Прокопович, йому «уже лапті плели».
Щось подібне сталося у взаєминах сатирика з Олесем Гончаром, Терентієм Масенком, хоч і писав він свої пародії без злості, по-приятельськи. «Скривджені» не залишалися в боргу: помщались, як могли. Ті жарти Павлові Прокоповичу вилазили боком, завдавали великих неприємностей. Недаремно Юрій Збанацький якось відверто йому зауважив: «Павле, та такого ж не прощають!» Але найбільше постраждав Глазовий через епіграму, якої… не писав.
– З 1950-го Павло Прокопович працював у журналі «Перець», начальником над ним був письменник-сатирик Федір Маківчук, – розповідає Віктор Євтушенко. – Спочатку все було добре, аж поки хтось не пустив між люди таку епіграму: «Спитав Тичину Корнійчук: «Що за письменник Маківчук?» Тичина каже: «Та воно і не письменник, а г…!» Пам’ятаю, як Павло Прокопович божився: «Усіма святими й чортами рогатими присягаю, що вигадав її не я…» Але Маківчук вирішив, що то робота Глазового, і наприкінці 1961-го вижив його з «Перця» як профнепридатного, ще й пообіцяв навздогін, мовляв, узагалі випише з Києва й пустить із торбами…
Ледь не загримів у Сибір
Глазовий пішов працювати на радіо, організував там випуск сатиричного журналу «Колюча пошта». Та злопам’ятний Маківчук зателефонував тодішньому голові радіокомітету Миколі Скачку: «Кого ти взяв на роботу? То ж такий, що копає, риє…» Довелось написати за власним бажанням.
– Після цього Павло Прокопович підробляв у різних організаціях позаштатно, – продовжує Віктор Євтушенко. – Писав для телебачення сценарії щомісячної передачі «Наші вечорниці». Передача набула широкої популярності, мала позитивні відгуки. Та невгамовний Маківчук став мордувати дзвінками керівників телебачення: «Що це за вечорниці? Що за хуторянщина?» Послухали його, бо то ж редактор «Перця»! Ліквідували передачу, а в «Перці» навіть фейлетон з’явився «Оверко з хутора» з прозорими натяками на архаїчність вечорниць. І таких каверз було чимало. Так що, як казав Павло Прокопович, «епіграма виявилася правдивою».
Деякі колишні колеги з «Перця» також не дуже любили Павла Глазового. Вони погано знали українську мову, тому літературні правки в текстах дописувачів просто не вміли робити. Павло Прокопович не раз їм за це докоряв, бракував їхню писанину, за що зрештою справді ледь не загримів у Сибір.
– Глазовий подав до друку гумореску «Виїздив балабон на два тижні за кордон», – розповідає Віктор Арсенійович. – Довго лежав текст віршика уже набраним під сукном на столі редактора. І тут, перебуваючи в санаторії, він отримав журнал із вміщеною гуморескою. Якраз коли Микита Хрущов поїхав за кордон до Конрада Аденауера. І ця гумореска мовби «прилипла» до його поїздки, яка тривала саме два тижні. «Брати по перу» витягли той вірш у потрібний час, аби скидалося, нібито Глазовий усе це підлаштував навмисне. За таке могли не просто з редакції вигнати, а й заслати. Урятувало його те, що він зумів довести слідчим: гумореску було написано за п’ять місяців до поїздки Хрущова за кордон.
Естрадний успіх
Через дзвінки й наклепи колишніх колег гуморист ніде не міг осісти.
Та доля подарувала йому зустріч із народним артистом України Андрієм Совою, котрий полюбив гуморески Глазового. Павло Прокопович не дуже хотів виставляти свої твори на сцену, проте Андрій Корнійович наполіг на своєму й почав широко їх використовувати на естраді.
– Тоді й прийшов до вчителя справжній успіх, – розповідає Віктор Євтушенко. – Гуморески Павла Прокоповича стали звучати дедалі частіше на різних святах і не тільки. Їх читали, слухали, використовували як жарт, їх любили. Одна за одною його гуморески йшли в народ. Їх стали друкувати великими накладами. Сова був найкращим критиком його віршів, він умів примірятися до аудиторії слухачів. Це була творча лабораторія, випробувальний полігон для гуморесок Павла Прокоповича. З тих виступів автор розумів, що потрібно людям. Але метр соромився виступати зі своїми творами на сцені. Казав, що його справа – писати, а вже артиста – смішити публіку.
Павло Глазовий стверджував: «Якщо гумор покласти на народну мелодію, то йому немає перепон». Сам він чудово грав на акордеоні, тому більшість своїх творів просто наспівував…
– Для мене стало справжнім відкриттям, коли якось Павло Прокопович виніс із кімнати акордеон: усі ж бо звикли сприймати його як поета, – каже Віктор Арсенійович. – Коли він грав, здавалося, що тоді для нього нікого не існувало й ніщо його не бентежило, крім музики. Він з акордеоном був єдиним цілим на всьому світі.
Правду кажуть: коли людина талановита, то вже талановита в усьому. Мабуть, якби Павло Прокопович не став видатним гумористом, він неодмінно був би відомим музикантом.
Досьє «Кур’єра»
Глазовий Павло Прокопович
Народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка на Миколаївщині в сім’ї хлібороба. Навчався в Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Учасник Великої Вітчизняної війни.
Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня, який став опікуватися подальшою долею талановитого хлопця, подбав про те, щоб його перевели навчатися в Київ.
1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького.
Немає коментарів:
Дописати коментар